Словами захоплення та глибокої подяки на адресу перекладача І. Раефа та його помічниці-консультанта, старшого наукового співробітника Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові Соломії Вівчар розпочав презентацію в. о. директора Інституту франкознавства Василь Будний. Також Василь Володимирович подякував за сприяння у виданні та популяризації книги Надзвичайному і Повноважному Послу України в Лівані та Сирії Ігорю Осташу.
Надалі Соломія Вівчар розповіла про передісторію задуму, етапи реалізації перекладу шедевру світової любовної лірики, а також про презентації на престижних книжкових форумах, зокрема, у Бейруті та Києві.
Cам перекладач зізнався, що ніколи не міг подумати, що працюватиме над інтерпретацією творчості Івана Франка. Як відомо, до цього проекту він перетлумачив «Бейрутські оповідання» Агатангела Кримського, які цікаві для арабського світу передусім колоритно відтвореними подробицями життя арабів наприкінці ХІХ ст. (скажімо про грошову одиницю пісатри, взаємини у школі між вчителями та учнями тощо).
Одночасно Імадеддін Раеф відзначив, що він вирізняє три типи перекладу. Він, мовляв, понад 15 років працює у пресі і багато статей писав про Україну, а вряди-годи доводилося перекладати розмаїті інформаційні матеріали. Отаке перекладання є зразком того, коли читач не бачить і не відчуває голосу тлумача. Другий тип – коли перекладач є цілком рабом тексту і змушений якомога точніше його відтворювати. Словом, є тексти, які без коментарів будуть цілком незрозумілими для читача, тож доводиться, окрім перекладання, ще багато про що самому довідатися та потлумачити. Такою була праця над перекладом «Бейрутських оповідань», який, до речі, високо оцінили араби-інтелектуали, як-от в Американському університеті в Бейруті. І, зрештою, третій тип перекладу – тлумач і його творча індивідуальність виразно проступають як співавтор або й автор текстів, тим паче, якщо це поетичний переклад.
Імадеддін Раеф згадав із вдячністю своє знайомство з автором проекту Мариною Гримач, подякував старшому науковому співробітникові Соломії Вівчар, яка була постійним консультантом, і, зрозуміло, послові Ігореві Осташу, який теж доклав значних зусиль, аби переклад вийшов у світ у книжковій версії.
Письменник-перекладач коротко охарактеризував процес праці над перекладом збірки: спочатку він переказав тексти прозою. (До речі, в арабському світі і літературі органічно співіснували дві форми – прозова й поетична, як цілком самодостатні й ледь чи не взаємозамінні; цікаво, що А. Кримський, перекладаючи твори з арабської чи перської мов, зокрема «Шах-наме» Фірдоусі, користувався прийомом переказування поетичного тексту прозою, на що, зокрема, дещо критично зреагував І. Франко). Потім, знаючи про те, що багато віршів із «Зів’ялого листя» є піснями і що багато українців їх знають напам’ять, він, мовляв, поступово огранював їх у відповідну – поетичну – форму. Відзначимо, що бейрутський журналіст майже весь час говорив російською мовою, але ніхто з присутніх не кидав розчарованих поглядів на його адресу і залюбки вслуховувалися в плин його інтелігентного, насиченого багатим досвідом мовлення.
Одночасно він наголосив, що перекладання пам’яток культури і літератури на інші мови – важливий крок у налагодженні співпраці між державами та у взаємопізнанні народів, у створенні взаємно привабливого образу для близьких і віддалених культур. Так, переклади Імадеддіна Раефа творів А.Кримського, Т. Шевченка й І. Франка були презентовані, зокрема, на Всеарабській книжковій виставці в Бейруті, в Абудабі, Києві. Як відомо, І. Франко захоплювався арабською, мусульманською культурою, про що свідчать, зосібна, дивовижні переспіви – казки-поеми «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім» тощо. Посол зізнався також, що сам під час бейрутської виставки виконав «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Неймовірно виконує арабські інтерпретації Франкових віршів неповторна співачка Ка’уаш (до речі, присутні мали змогу згодом у цьому переконатися, коли переслухали запис її елегантного виконання пісні «Не знаю, що мене до тебе тягне»). І ще І. Осташ згадав важливого співавтора книги – українця, відомого художника-оформлювача Олександра Мельника.
В обговоренні видання взяв участь професор-історик Богдан Якимович, який відзначив, що віддавна цікавиться арабською культурою, зокрема Ліваном, і що знайомство з І. Раефом є для нього знаковою подією життя. Виявилося, що він, бейрутець, глибоко усвідомлює біль війни, особливо в контексті злочинного братовбивства в Сирії та Україні. Згадав також, що працює над перекладом (із рукопису) «Спогадів» Лева Жемчужникова, де значне місце відведено опису подорожі на Схід і де натрапляємо на неймовірно колоритні характеристики численних місць, звичаєвості й людей. Науковець запропонував І. Раефу взятися за переклад Шевченкового «Кобзаря», бо тоді, мовляв, він упірнув би у зовсім іншу культуру, цілком не подібну до російської. Для ілюстрації зацитував мало знаний варіант закінчення поеми «Чернець», яке в жодному виданні «Кобзаря» чомусь не публікують.
І. Раеф відзначив, що численні поезії Т. Шевченка, зокрема «Заповіт», переклав на арабську арабський письменник Хаймані. Були й численні інші спроби.
І. Осташ додав, що нещодавно в Бейруті відкрито Український парк імені Тараса Шевченка і що там заплановано спорудити пам’ятник українському генієві.
До фахової оцінки перекладу «Зів’ялого листя» декан філологічного факультету професор Святослав Пилипчук запросив також арабістів Львівського університету.
Ірина Мартиняк, яка тиждень тому захистила кандидатську дисертацію про середньовічні арабські пам’ятки, відзначила, що після того, як Іван Теплий, доцент Львівського університету, подарував їй переклад Франкової ліричної драми англійською мовою, мріяла про переклад цього шедевру любовної поезії на арабську мову. І її мрія здійснилася з появою перекладу І. Раефа, який майстерно володіє поетичним словом, римою, здатністю органічно адаптувати реалії іншого народу для арабського світу. Перекладач, на її думку, впорався зі всіма труднощами, які заховує мова та поетична фактура «Зів’ялого листя». Адже численні здрібнілі та народнопісенні форми, фразеологізми, діалектизми, полонізми, несподівані образи-порівняння, колоритні епітети, розмаїті віршові форми, ритмомелодика та стилістичні обертони суттєво ускладнюють життя інтерпретаторові. «Автор перекладів чудово розуміє мову Франка. Володіючи досконало арабською поетичною лексикою, він пропонує своє прочитання його поезії. Можливо, він глибше відчуває ментальність свого народу і знає, як краще їм донести всі переживання автора… А ще багатозначність арабських слів. Перекладач, не араб, ніколи не знатиме, яке слово пасуватиме до певного контексту найкраще. Наприклад сабр означає терпіння, але серед набору всіх значень є й те, яке перебуває на периферії, – «сібр» і означає «кінець…» Для прикладу дослідниця зацитувала переклад одного, досить складного, поетичного фрагменту:
Оригінал: Переклад:
Не боюсь я ні бога, ні біса, Я не боюся Аллаха й шайтана,
Маю серця гіпотеку чисту; Моя душа, як вранішнє світло.
Не боюся я й вовка із ліса, Я не боюся звіра чи злого духа,
Хоч не маю стрілецького хисту. Я стою перед світом без зброї.
Присутні попросили на живо озвучити хоча б один Франків вірш арабською мовою. І. Раеф залюбки прочитав у власній інтерпретації вірш-пісню «Як почуєш вночі край свойого вікна…» Придихова артикуляція та екзотична ритмічна оркестровка виконавця репрезентували слухачеві геніальну поезію І. Франка у своєрідному ракурсі.
Насамкінець знаний франкознавець професор С. Пилипчук подякував І. Раефу, послу І. Осташу й усім, хто долучився до видання арабськомовної версії «Зів’ялого листя», за непересічну культурну ініціативу. Науковець відзначив перекладацькі та перекладознавчі заслуги І. Франка, невтомного популяризатора української культури у світі та світових шедеврів на українських теренах. Український письменник добре усвідомлював, що кожен перекладач – будівничий «золотих мостів порозуміння між народами». У вдячність за переклад одного поетичного шедевру декан подарував білінгвальне – українсько-англійське – видання іншого Франкового шедевру – філософської поеми «Мойсей», побажавши гостеві з Бейрута успішно озвучити її на арабську мову.
«Зів’яле листя» Івана Франка «заговорило» арабською