Марина ГРИМИЧ
письменниця,
доктор філологічних наук,
Cпецифікою дипломатичного життя є те, що під час своїх довготривалих мандрівок прив’язуєшся до чужих місць, стаєш патріотом чужих культур.
“Країна
перебування” для родини дипломатів – це, звичайно, твоя робота, служба, місія;
це твої обов’язки, подорожі; це твоя фізична і культурна “ломка”, тобто адаптація.
Але передусім – це твій дім.
Упродовж
чотирьох років Бейрут є домом для мене і мого чоловіка. Тому та біда, що
сталася зі столицею Лівану після гігантського вибуху в морському порту,
сприймається як особиста драма.
Наше з
чоловіком помешкання знаходиться в горах над Бейрутом, якраз над морським
портом, а точніше, над тією його частиною, яка, за збігом обставин, називається
“Карантин”. Туди здавна ізолювали “підозрілі” кораблі, які потенційно могли
стати причиною епідемій, а сьогодні, практично до перших днів серпня 2020 -го,
тут проходила карантин бразильська і українська худоба, яка мандрувала морем до
Лівану, аби стати найапетитнішою частиною ліванської кухні.
Крім того, цей
сектор Бейрутського порту служив майданчиком для розвантаження і завантаження кораблів,
про що свідчать п’ять червоно-синіх гігантських підйомних кранів, що естетично
вилаштувалися в рядочок, немов портова гвардія. Ночами вони ще й
підсвічувалися, створюючи в далеко не індустріальній країні дуже стильний
індустріальний пейзаж. Дивовижно, однак ці крани-“гвардійці” вистояли після
вибуху, і хочеться вірити, що в цьому є позитивний знак. Адже ми завжди шукаємо
навколо себе якісь знаки, символи, натяки, суголосні з нашим станом душі.
Так, наприклад,
у столиці Лівану є старий район, що зветься Ашрафія. Він – один із тих, що
найбільше постраждали після вибуху. Ашрафія була моїм улюбленим місцем
прогулянок. І не лише тому, що там можна було відчути атмосферу старого
Бейруту, а й тому, що воно пов’язане з ім’ям Агатангела Кримського. Саме тут у
1896-1898 рр.
український
письменник і науковець винаймав квартиру, і саме цей православний район столиці
він детально описав у своїх “Бейрутських оповіданнях” та в листах до батька,
брата й братової дружини. Вирахувати точно де був будинок, в якому жив
Кримський, мені та моїм ліванським друзям так і не вдалося. Але, “прочісуючи
район” маленькими вузькими вуличками, де ще лишалися старі історичні будівлі, а
подекуди – й старі традиційні сімейні бізнеси, я приходила до думки, що мене не
розчаровує відсутність результату: мені подобався сам процес “розшифровування”
мапи перебування Агатангела Кримського в Лівані і фантазії з приводу можливої
історико-культурної екскурсії для українців на тему “Бейрут Агатангела
Кримського”. В часи французького протекторату тут, на місці старих садиб,
виросли видзиґорні вілли і кількаповерхові будинки в стилі орієнтального
арнуво. Їх “розбавила” в останні десятиліття сучасна вишукана архітектура
багатоквартирних будинків.
А згадану вище місцину біля “Каран- тину”, де гірська річка Бейрут (Кримський називав її Бейрутянкою) впадає в Середземне море, український письменник облюбував собі для прогулянок. Там, за його словами, були живописні сади, персикові бустани, оливкові гаї, розкішні луги, на яких росли горді пальми, шовковиці, винні ягоди, мигдаль, перцеве дерево, евкаліпти, хіна і, звичайно, кедри й терпентинне дерево. Звичайно, в ХХ ст. це все перетворилося на бетонний мішок, серед якого “вискубаними чубчиками” стриміли залишки садів та гаїв.Тепер усе це перетворилося на руїну.
Звичайно, за
кілька місяців тут знову буде живе місто, але мені шкода, що залишиться ще
менше “натяків” на старий Бейрут, на Бейрут Агатангела Кримського.
Поряд з
Ашрафією (у першій лінії після морського порту) знаходяться ще дві знакові
історичні вулички – Жимайзі і Мар Міхаель (у перекладі українською – “Святий
Михайло”). Це також старий християнський район, з історичною забудовою
сімейно-торгівельного типу з вкрапленнями того самого орієнтального ар-нуво
20-30-х рр. ХХ ст. Донедавна тут рясніли кав’ярні, ресторанчики з живописними
двориками, паби, галереї сучасного мистецтва, книгарні з відпочинковим
простором, вінтажні крамнички. Тут звучала жива музика і поезія молодих,
“тусувалася” мистецько-літературна богема, поширювалися аромати кави, нарґілі (кальяну),
запахи смачної їжі, знаменитого оливкового мила. Ці місця також належать до
“Бейрутської мапи Агатангела Кримського”. І їх також уже нема.
Я думаю,
справою честі ліванської влади буде відновити ці райончики. Однак незаперечним
є той факт, що це вже буде зовсім інший простір, оскільки ті будівлі, якими
милувався Кримський, в яких пив каву чи купував свою улюблену страву –
виноград, – відбудувати, на жаль, уже не можливо…
Кілька років
тому, на День незалежності Лівану я зробила жартівливий пост в Фейсбуці, який
згодом став епіграфом до мого роману “Ажнабія на червоній машині”:
“Дорогий
Ліване, дякую, що ти на вчив мене кільком важливим речам: зберігати спокій та
усміх при будь-якій несподіваній ситуації (і тоді вона розв’яжеться сама
собою), вмінню жити в ситуації in between (антропологи таке називають щоденною
дипломатією), а також розумінню того, що без деяких речей, які ми вважаємо
обов’язковими (наприклад, правила дорожнього руху, правопис), цілком можна
обійтися, а от без інших (таббулі, хумус, фалафель, літери “айн” і “райн”,
слово “хабібі”) – “життя просто не має сенсу”.
Коли я писала
ці слова, вони були найправдивішими в світі. Безперечно, колись, у майбутньому,
вони стануть такими знову, адже оптимізм і уміння з гідністю виходити з
кризових ситуацій – “в крові ліванців”, в їхній культурі.
Але не тепер.
Надто глибокою є травма. І надто багато негативних чинників їй передувало.
Сьогодні
ліванське суспільство охоплене полум’ям обурення, гніву; воно бурлить, воно
протестує. І, як демонструють останні події, ліванцям не вдасться зберігати
спокій і усміх у цій трагічній ситуації.
Але що є
незаперечним, ліванці відбудують свій Бейрут, як це робили не один раз. А ми,
шукачі українських слідів на Близькому Сході, зробимо ще раз нашу
історико-культурну мапу “Бейрут Агатангела Кримського”.