Щось невловиме є у повітрі над цією прадавньою землею, якийсь пряний запах, що розслаблює думки і загострює сприйняття. Чи то винен самум, що несе тонкі піщані хмари з Саудівської Аравії, чи якісь екзотичні дерева, що квітнуть бучно й барвисто, чи сам неспішний східний плин життя, де до будь-якої домовленості додають «Іншалла!», покладаючи на божественні сили саму можливість уже обумовленої зустрічі. І пояснюють: «Це ж Ліван!»
Так, Ліван – земля, де уживаються люди багатьох вірувань і конфесій, які подолали тернистий шлях співіснування, далеко не завжди мирний і безкровний, але здатний привести до хоч би якої крихкої рівноваги і вміння жити поряд із такими різними сусідами. Де додержуються «конфесійного» принципу, згідно з яким президентом має бути християнин-мароніт, прем’єр-міністром – суніт, а головою парламенту – шиїт (а заступниками – православні християни і так далі...). І та рівновага дається взнаки, роблячи країну заможною і дуже комфортною для життя.
Нам поталанило побачити три міста.
Чарівний Біблос (Гебал, нинішній Джубейль) – хто б міг подумати, що я колись побуваю у стародавній Фінікії, де зійшлося так багато великих цивілізацій? Він і тепер загадковий і приязний і дуже-дуже різноманітний. І сьогодні це місце, де співіснують християни, шиїти, суніти, сувора Хезбалла, горді друзи і багато інших. Біблос, що дав назву бібліотеці, і сьогодні невимовно цікавий. Тут височіє пам’ятник писемності, першим символам літер, а не ієрогліфів. На невеликій території змішалися культурні нашарування часів фінікійців, амореїв, ассирійців, персів, давніх греків і римлян, хрестоносців, османів і французів.
Заклопотана Сайда (давній Сидон), зі своїми вузенькими вуличками і негаласливим ринком, яка теж зберігає пам’ять про фінікійців, ассирійців, єгиптян, греків. Цією напрочуд чистою бруківкою ходив Ісус Христос і апостоли.
І нарешті багатоликий, загадковий і навіть трохи небезпечний Бейрут – страва зі східними прянощами, яку, якщо раз скуштуєш, будеш згадувати й згадувати, і яка, немов наркотик, затягує і манить до себе. Скажу, що всі уявлення про це чарівне місто виявляються пласкими і надуманими, а справжній стародавній град наче посміхається з висоти свого багатовікового досвіду і чарує своїми принадами, різноманітними, на будь-який смак. Тут гарно і зі смаком одягнені люди їздять на своїх недешевих автівках, п’ють каву в численних кав’ярнях на будь-який смак, ходять по магазинах і відвідують галереї, розважаються на розмальованих танц-полах, неспішно кудись мандрують середмістям, яке інтенсивно готується до Різдва, змінюючись на очах… – тобто просто живуть своїм ліванським життям. І читають книжки.
Україна не тільки вперше брала участь у цьому ярмарку, їй було виділено окремий день – саме так «День України на Бейрутському міжнародному арабському книжковому ярмарку». У цей день, 10 грудня, «Б’єль» (скорочена і найуживаніша назва ярмарку) розквітнув вишиванками всіх типів і видів, простір заполонили представники української діаспори або, як самі вони кажуть – українське ком’юніті Лівану. Галасливі стайки діток, їхніх тат і мам пульсували проходами, переходами, кафе та стендами. Панувала усюдисуща дитяча програма, де були і продаж українських дитячих книжок, і театралізований мюзикл, і музично-театралізована вистава, і, звичайно, подарунки від святого Миколая.
Врешті-решт ми-таки почули Амалі, і повірте, чекати було на що. Чудовий голос співачки, її чарівність, гра на сцені – усе це варто було почути й побачити. І виконала вона не тільки романс на слова Івана Франка, що має усі шанси стати мега-хітом, а й тужливу і красиву пісню, присвячену своїй втраченій батьківщині – Галілеї.
День України мав величезний успіх.
Іншими днями було ще чимало заходів: і відвідини книгарні у районі Шатила, якою вже десятки років опікується кілька поколінь однієї сім’ї, і зустріч із напрочуд цікавим аматорським книжковим клубом, що існує багато років і перетворився для його членів на певний спосіб життя, і ще багато цікавих зустрічей.
І ми, українські видавці із своїми книжками і традиціями, долучилися до цієї чарівної східної казки. Першу стежечку натоптано, далі буде.
А що ж до запитів друзів «Чи не страшно?» – кажуть, коли ліванець прокинувся вранці і побачив, що все спокійно і нічого не трапилося, йому чогось починає бракувати. От і під час наших відвідин Лівану відбулися дуже емоційні демонстрації під американським посольством, які поліція розганяла кийками і сльозогінним газом. Тобто Бейрут не розчарував, і все добре.
Володимир Самойленко, директор видавництва «Ніка-Центр»
Українські видавці у Лівані, грудень 2017
Бейрутський книжковий ярмарок